Неня моя - Чорна Гора або Святий Стефан і халамидник Степан

Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки. (с)

Хазяйка, навари борщу, холодцю, крути голубці, смаж налисники, закручуй крученики, бо Степан повертається. З пляжу зник останній продавець кукурудзи – значить, і мені пора збирати валізки.

Вересень цього року аж ніяк не можна назвати оксамитовим, море холодне – незгірше ніж у норвезьких фіордах. Холодно і рибі, й туристам. Без туристів мішка може щасливо існувати, а от без риби – ні-ні.

Оселився в Бечичах на віллі «Ріцца», це якраз посередині між Будвою і островом Святого Стефана. Власник вілли називається Іхтіандр, а може Ескандер, якось так. Я в Чорногорії називаюся Стефан. На мою честь навіть острів названо, проте я далеко не святий, вчора заліз у гранатові хащі, наївся зелених плодів, лапи мої загребущі, очі завидющі. Так потім три дні за живіт тримався, наслухав, як там гранати вибухають.

Біля моєї хати садок гранатів-смокв-помаранчів-олив-магнолій. Будуючи оселю, чорногорці не вільні зрубати оливи, тому бачив багато дерев, які прошивають дах, як у тому кіно з красивим смаглявим актором, «Будинок біля озера», пам’ятаєш? У дуплах олив на Святому Стефані можна ховати м’ячики для пінг-понгу. Гранати ще зелені, а от смокви стиглі: відкушуєш – а в середині цілий світ. Виходить, я пожирач світів.

Зачекай, ще про Святого Стефана розкажу. З гори острів виглядає як паморочно-помаранчевий летючий змій. Вода така прозора, що видно мушлі (мов розбита порцеляна) камінці, риб і власні лапи. Тут зупинялися: красива тітка Софі Лорен і РЕмбо (не плутай з РембО), ой, нє, я здається помилився, того дядька звати Сильвестр Сталоне, а що, правда він походить з Одеси?..

Виявляється, я ще той халамидник. Вчора накапостив. Дівчата засумували, то я наловив їм ящірок, красивих, рожевих як зефір, або Катькина сукенка і розважав своїх компаньйонок. Засовував плазунів собі до пащі, так, що тільки лапи стирчали, мені – лоскотно, дівчатам – страшно і весело. А чого харапудитися, воно ж як шматок пластиліну, і на вигляд, і на доторк, лишень, пластилін не пручається.

Пишу це і чекаю на дівчат, що пішли до крамниці. Аж ось хтось шкрябається в двері, це повернулися мої годувальниці, вони духмяніють хлібом: принесли буханці такі пахущі, ніби самі їх пекли, то роблю перерву на каву з булочками. Булки намащую маселком і медом або персиковим джемом – вся дієта псу під хвіст. Повний шлунок налаштовує мене на спогади. Я добре вчу в школі історію, і тому не дуже довіряю людям, які шкрябаються в двері. Якщо ти не пам’ятаєш, (все ж таки до школи давно не ходиш) Великий князь Литовський Сигізмунд був жорстоким до людей і добрим до тварин, тримав у покоях ведмедя, якого дуже любив. Ведмедик, історія замовчує як його звали, виходив надвір, а коли повертався, шкрябався, щоб йому відкрили. Цим скористалися литовські князі, вирішивши вбити Сигізмунда. Злі інтригани побачили мішку на вулиці і пошкрябалися, Великий князь впустив не друга а власну смерть. Своїм дівчатам довіряю, вони мене не скривдять, ось сьогодні булочки принесли, вчора круасани. Пекарня в Монтенегро називається «Пекара». У старій Будві печуть найкращі в світі струдлі, навіть кращі ніж у Львові, не віриш? То приїжджай, скуштуй. Мені найбільш вподобали маковики і завиванці з марципаном по два ойро за штуку.

На пляжі стало трохи зимно, з неба вже третій день падає дощ, я сиджу біля «Зеленого гаю» (ресторан такий) на ослінчику під дашком, пишу тобі листа і складаю вірші:

Стьопу кинула хазяйка

Під дощем Степан як зайка…

І ще такий

Я хотел бы жить и умереть в Париже

Если б не было такой страны Пераст

Вже не кажучи про Герцег Новий і Котор. Це міста такі чорногорські. Народитися і померти я б таки хотів в Україні, а от у серпні до Чорногорії ще приїду, підшукував собі обійстя в Перасті, ну таке вже чудесне місто: білі яхти, вузенька набережна, крамнички, ресторани, будиночки:

«…на розі двох вулиць

Паркан плющем осіннім завитий

Здавалося дощі схаменулись

Здавалося завжди буде літо.» (с)

А от дівчата більше в захваті від місцевих мужчин. А чого я тебе питаю? Чорноокі, високі, стрункі, ні хутра тобі, ні черева, а кому зимою підшкірний тлуст заважа? Правда, наш знайомий рибалка, Радко, таки нівроку, бо вправно рибу ловить і смачнезно смажить на залізному листі. Я хліб у рибну підливу вмочував, потім ще пательню облизав, думав, і лапи собі пооб’їдаю. Такий Радко в господарстві будь-кому знадобиться, як тютюн та люлька.

Користуюся з того, що дощик припинився, біжу до дому. Сумую.

 P.S. Ми з дівчатами домовилися ще поїхати до Албанії (хто ж не хоче подивитися на країну збудованого комунізму) і до Хорватії (хто ж не читає Павича), отже, виходь до поштової скриньки. Все, тепер точно побіг, бо не маю парасолі.

PP.S. Ти в курсі, що парасоль з французької – це парасолька від сонця. А від дощу – параплюЇ, ніби хтось сидить на небі і плюється. Виходить, ми в Україні захищаємося від опадів не тим парасолем. Значить правильно співати:

«…І ми ховалися в будинках на Подолі,
І ми ховалися подалі від людей
Без параплюЇ…» (с)

У тексті використано вірші О.І., А.Х. і С.В.

У Чорногорії Степану допомагали моделі агентств «Наіну» і «Ça va» Валентина Романенко та Катрін Несененко.