Підзамча виправа, або Луцька пісня Степана

Хазяйко, хочу розказати тобі про Луцьк. Отже бери плед, горня з какао, оте печивко смачне шоколадне, влаштовуйся зручніше й слухай.  Театр починається з вішалки, а Луцьк  із маршрутки і дурного російського кіна. Як їхатимеш, не сідай спереду, так легше адаптуватися до зовнішньої реальності. Ввечері їхати нецікаво, бо за вікном нічого не показують, тобто показують темряву, то ти й зависаєш на п’ять годин у залізній бляшанці між химерними (принагідно краду слово в дядька Сергія, принаймні я не чув, щоб його (це слово) з такою наполегливістю згадував хтось ще) героями й кіно за вікном. Але не все ж літаками мандрувати…

Дорогою робимо зупинку і бляшанка вичавлює нас зробити важливі і потрібні речі, я впорався раніше, тому встиг погуляти серед напрочуд негарних іграшок: Спанч Бобів, крокодилів кольору «зеленки», ведмедів, які несуть Машу в невідоме. Сумно, певно, їм тут у сутінках серед засніженої дороги.. Я бачив такі іграшки й раніше, проте ніколи не бачив, щоб їх купували. Не думай, хазяйка, дорога була анітрохи не сумною, то зараз я якийсь меланхолійний. Може переїв за обідом?

Нічним зимовим Луцьком ми не гуляємо, відкладаючи всі враження до ранку і відразу їдемо таксівкою влаштовуватися на ночівлю. Мені страшенно подобається моє ім’я, але знайомих СтепанІв не маю, а тут диви, власника садиби звати Степаном, – «причудливо тасуется колода».

Хазяйко, ти маєш двісті гривень? Ні і ні – гроші я ще не витратив, просто скільки живеш, стільки й вчишся… То маєш двохсотку? Перегортай її. Перегорнула? Тоді зараз ти дивишся на мене. Звісно грошей із моїм писком в 

Україні ще не роблять, просто я наразі стукаю в браму луцького замку.

Ти знаєш, від добре зберігся, а знайти його можна праворуч від проспекту Волі, – минаєш будиночок, у якому жила родина Лариси Петрівни Косач-Квітки, потім будинок, де анонімно збираються алкоголіки, і постає замок. Одним словом, скорше перевертай двісті гривень, з них я махаю тобі лапою. 

Якось давно не відчував дежавю, а я люблю це відчуття, воно водночас і лякає і причаровує, як змій Ка в мультику про Мауглі. Аж цей дивний стан наздогнав мене тут, у Луцьку. Це діялося на вулиці Лесі Українки, мені здалося, що я йду Фраником, всі фігури й фігуранти, запахи і відчуття – як тоді у Франківську, тільки одна деталь свідчить про збій у матриці – я все ж у Луцьку.

Якщо вже згадав матрицю, то згадаю й Архітектора. Власне не самого Архітектора, з ним бо я  так і не познайомився, а його садибу й одного з мешканців. Спочатку про будинок. Бачила київський Будинок із химерами? Дурне питання, авжеж бачила, і цей такий, тільки меншенький. Надсилаю з листом фото.

Обійстя мені чомусь нагадало торт мурашник, тут зібрані камінчик до камінчика, москаль до москаля. Будинок стоїть понад річкою Стир і захищається від усього світу височенним муром, це мені страшенно сподобалося, народжує відчуття захищеності й затишку. Але я собі зайшов на територію, не тому що погано вихований, а лиш тому, що брама була прочинена і в дворі я вгледів…. ведмежа! Тепер це мій новий друг, звати його 

Тимком. Хазяйка, то нічого що я пообіцяв, що як Тимофій буде в Києві, то може у нас зупинитися? Він хороший. Тимко розказав, що Архітектор забрав його просто з вулиці і приніс до себе, Тимкові тепер набагато краще ведеться, він спілкується з туристами, дозволяє себе фотографувати, приймає ласощі. Ну, те, що Архітектор добрий, я й без Тимка зрозумів, його каріатиди не обтяжені триманням поверхів, стоять собі красиві на тлі неба, засмагають.

Ти мене добре знаєш, тому не здивуєшся, як скажу, що передусім люблю невеликі міста – Севастополь, Полтава, Франківськ, Єнакієве, тепер ось ще й Луцьк додався до мого списку. Назад я їду сам і потягом, хлопці ще лишаються, мають тут справи, а мої тепер справи всі у Києві, тож на додачу до паперових обіймів скоро отримаєш мене справжнього.

Твій Степанчик.

У Луцьку Степану допомагали моделі агентств «НаінУ» і «Амкуан» Роман Романюк і Олександр Шумілін.