Степан відвідує Мінськ, або Закордонний закордон

Привіт, хазяйко! Цього разу тримай лист із Мінська. Спочатку розкажу тобі, як добирався. Зазвичай, перетинаючи кордон літаком, був позбавлений такої веселої атракції. Ніч.. я лежу на своїй полиці, мене розгойдує, очі заплющуються, і ось я вже пливу на смугастому надувному матраці, легенькі хвильки гойдають як у колисці, сяє сонце, ніщо не віщує біди, аж тут починається страшенний шторм, мене штурхає з боку в бік, я лечу просто у воду, опиняюсь чомусь у потязі на підлозі, дорослі дядьки у формі навіщось світять ліхтарем просто у писок. Це прикордонники, вони не злі, просто роблять свою роботу, от як провідниці з віршів дядька Сергія. Проте, ти б бачила який у них гарний вівчур, такий бокатий, невисокий, йде собі між полиць, щось нечутно шукає, то був настільки гарний собака, аж мені захотілося вхопити його за хвіст. Але, хазяйко, ти ж знаєш, я для такого зухвальства надто добре вихований ведмідь.

А ти звертала увагу на те, що Київ рівновіддалений від Львова, Харкова й Мінська? То я без мап вирахував, просто потяг долає відстань до цих міст приблизно за однаковий час. Я ж бо по Вкраїні останнім часом накатався, бачиш, докатався вже до закордонів.

Сьогодні Вітюзя (пам’ятаєш Вітю?) розказав мені цікаву річ про Мінськ. Я б ніколи про це не дізнався, навіть Google такого не видає, а виявляється, що забудова Мінська 30-50 років минулого століття – це втілення Міста Сонця, ансамблю будинків, який цінний своєю цілісністю (оце так сказав). Не плутай, це були не сталінська архітектурна утопія, а навпаки, проекти п’ятсотлітньої давнини. Як подібний задум вдалося зреалізувати в ті буремні часи, коли натяк на буржуазне могли побачити в чому завгодно? Звісно ж, сучасна забудова може зламати таку гармонію.

Перше, що я зробив у Мінську, це знайшов Головпошту – ти зараз читаєш мого листа, а люди, адреси яких я пам’ятаю, тримають у руках листівки від мене (розрахував час пересування листівки з Мінська, скажімо, до Києва – чотири дні, це включаючи вихідні). Набрав марок, конвертів, листівок, усе заповнив як слід, і, voila, зробив красиве-і-корисне, рідні отримали вісточку, й підтримано пошти відразу двох країн. Знаєш іще когось такого старомодного? Ох мода-мода, як казала наша бабуся: «насрав і хода».

Про Мінськ міфів не менше, ніж про атомну промисловість. Зара потроху буду їх розвінчувати. По-перше мені безперешкодно дозволили сфотографувати будинок КДБ, правда, мій провідник дядько-Сергій-молодший заспокоїв, пояснивши, ніби нас уже зазнимкували з вікна, і тепер не пустять у Білорусь (не хвилюйся, то він так жартує). Натомість тітка Наталка наполягає, що їй не давали фотографувати пам’ятник Леніна, що стоїть перед урядовою спорудою, в результаті довгих торгів спочатку дозволили сфоткати тільки Леніна, але то фізично було не можливо, та потім майор і тітка Наталка зійшлися на тому, що фотографувати таки можна, а от заходити Леніну за спину – зась. Аби до того не був у Тірані й Харкові, навіть і не знав би, хто той Ленін, а тепер для себе встановив – це дядько, який любив дітей, пічників, а в графі «фах» писав «літератор». Що воно – той літератор, не маю зеленого поняття, але Олександр Васильович страшенно ображається, як його так назвати. Покажи цей лист усім в Україні, особливо тим, кого я тут згадую, мо хто і втішиться, що ведмідь їх пам’ятає.

Приємною несподіванкою для мене стала кількість книгарень у центрі, відвідав десь із десяток. Але найбільше мені сподобалося в книгарні «Ў», набрав тут усім подарунків, ледь допер, на додачу тепер без грошей, вишли мені гривень двісті, добре? З місцевою валютою проблем жодних, себто, коли я в Чорногорії купував сир, йогурти, яблука і платив за все три євро, завжди здавалось, ніби платиш три гривні, жодної тобі економії з такими підрахунками. Тут навпаки – 3000 білоруських рублів – це приблизно три гривні, але ж нулі…, ситуація підштовхує до заощадження.

Гуляючи вулицями міста і спостерігаючи за перехожими, повторював таке: «У радиозавода в Минске я встретить мог его не раз» зачекай, як там далі? Здається так:

Как воплощение бессмертия,

Как завещанье мир беречь,

Солдат прижал ребенка к сердцу

И опустил тяжелый меч...

Ну как тут сходства не уловишь?

Стихами подтвердить берусь,

Что это Трифон Лукьянович,

Земляк, сосед мой, белорус.

Мы жили с ним в соседстве близком

В далекий предвоенный час.

У радиозавода в Минске

Я встретить мог его не раз...

Хотів оце заїхати до Бресту (читала книжку «В списках не значился»?), але звідтам потяги на Київ ходять тільки по непарних, а через Ковель воно незручно, та й тебе б тоді на день пізніше обійняв.

Загалом Мінськ мені дуже сподобався. Спілкуюся тут українською, всі розуміють, правда, купуючи квиточки додому змушений був перейти на російську (для ясності), ти ж мою російську знаєш, бовкнув щось типу: «Извините, мы не местные», дурниця якась вийшла, але тітка мене зрозуміла. Пам’ятаєш, ти розповідала, що таке черги, тепер знаю й сам: людей у касах стільки… аж в очах смужечка пішла, куди б я оце їхав?

Вальці переказуй, хай там сильно не заздрить, воно, як стане тепло, за другим разом я її з собою візьму, а наразі везу їй чудесні книжки. Одна така гарна була, з малюнками, що я її і собі взяв (останню між іншим), «Віня-Пых» називається, там про ведмедів пише. 

Наразі бувай, хазяйка, бо час сплива, а я ще хочу містом покрутитися. Твій Степан.

P.S. Не хвилюйся, в потязі замотаюся в ковдру, як і обіцяв, щоб у вуха не надуло.