Ленін, Сталін, Стьопа і цигани

Я в дитинстві колекціонував монети (нумізмат значить) і мав копійки всіх європейських країн, крім албанської. Вже почав собі думати, що такої країни просто немає. А що? Хто там був із твоїх знайомих? Родичів? Сусідів? Хто ту Албанію взагалі бачив? Країна-фантом. Ти, хазяйка, тепер можеш мною пишатися, пишу тобі з облудної Тірани. Місто нове і велике, швидко розбудовується, тому не варто виїжджати з нього надовго – повернувшись можна не знайти свою квартиру.

З римлянами до Албанії прийшли цигани, римляни пішли, а цигани лишилися, а краще б навпаки. Сіли ми з дівчатами в парку напроти музею їсти смаженину, яку набрали в м’ясарі ще в Чорногорії. Ця чудесна крамниця влаштована так. Шинквас на якому: ковбаси, фарш, шашлики, шинки, окороки, окости, карбонати, буженина, відбивні. Лапою показуєш вуйкові в закривавленому фартуху, що саме ти береш, платиш до каси, виходиш, і притулившись писком до вітрини, пильнуєш як твої смаколики смажать. Річ шикарна, безпрограшна, повернуся – одразу відкрию власну мережу м’ясар. Почну з Києва, Львова, Харкова і Єнакієвого.

Так от (шось я відволікся) cидимо ми, значить, у Тірані в парку, сонце припіка, засмагаємо, дійшли вже до десерту, ласуємо сиром і круасанами, аж тут на нас наскочили цигани. Що тобі сказати, мені так страшно не було навіть в Індонезії в мавпячому лісі, коли мене ті чуперадла вкрасти хотіли. Шмаркляві циганчуки намагалися вхопити мене, вкрасти сирні недоїдки, шарпали дівчат, їх, ніби було тридцять, а не троє, ледь відбилися і втекли. Після цієї пригоди я за Валькину спідницю до самої Чорногорії тримався. Тоді такого вірша пригадав:

…вів на ланцюгу бурого ведмедя

тоді здавалося що цей ведмідь по кількох інфарктах

шерсть вицвіла на сонці очі під мутною поволокою кігті стерті

повне й остаточне упокорення

слина капала на пісок

і перетворювалась на коштовні перлини

це було видовище не для нервових

один тільки старий немитий циган вбачав

у цьому всьому якусь атракцію

навіть дітям було важко дивитися на цього ведмедя

вони клянчили в батьків яблука лукум і земляні горішки

і підгодовували цього ветерана Великої Циганської Імперії Розваг…

десь рік тому якась німецька організація із захисту тварин

(ти ж знаєш цим німцям до всього є діло)

вирішила допомогти нещасним циганським ведмедям і

виділила великий ґрант на їхню реабілітацію

гроші впали на рахунок якоїсь болгарської організації

і болгари недовго думаючи віддали ці гроші циганам

і знаєш що зробили цигани?

і знаєш що зробили ці йобані цигани?

Вони купили собі нових ведмедів а старих вигнали в ліс

от ти мені тепер скажи:

Як після цього жити далі??? (с)

Але про сумне більше ні-ні. Натомість розкажу, як на Катьку Ленін падав. Проте, все по порядку. Мали ми в Тірані доста вільного часу і вирішили спочатку видертися на дах, із якого всю-всю столицю видно. На дашку багатоповерхівки облаштовано ресторан, який обертається, поки їли там морозиво, так голова закрутилася, як у пісні, що її співає дядько з жіночим прізвищем: «мою голову крутило, мою голову крутило, мою голову крутило…» (с), скуштувавши в ресторації морозивка з волоським горіхом і смачною поливкою, пішли фотографуватися, ти знаєш, я вже в дівчат за фотографа правлю.

Аж врешті, нам набридло вештатись туристичними стежками, зайшли за мавзолей, до якого албанці свою мумію не встигли вкласти для оглядин, проминули музей і побачили цвинтар пам’ятників: два залізні дядька (один безпалий) і комсомолка з пістолем. Ми такого вже в школі не вчимо, я й слів таких не знаю, то старші дівчата пояснили. Катруся захотіла сфотографуватися з безпалим, підійшла до нього, сперлася на залізного вуйка, аж тут той чурбан почав хитатися як іван-покиван. Ледь ми Катю врятували. Дівчата мої відважні – відбігли і давай реготати. Я після цієї пригоди збагнув, про кого Маяковський таке написав:

А теперь встают с Подола дымы,

Киевская грудь гудит, котлами грета.

Не святой уже – другой, земной Владимир

Крестит нас железом и огнем декретов. (с)

Нагулялися ми значить, знайшли свого автобуса і давай вмощуватися згідно з купленими білетами, я задоволений, бо як колобок «і від бабусі втік і від дідуся втік», їдемо, роззираємося. Краєвид за вікнами цілком єгипетський: недобудовані халупи скрізь, біля тих халабуд плюшеві іграшки в зашморгах висять. А ще дзоти, оскільки землю тепер в Албанії дозволено приватизовувати, то кожен порядний албанець – власник кількох дзотів, одним словом – «Європа».

 Аж тут трам-тарарам – відразу збагнув – втрапили в аварію. Встиг про себе тричі «Отче наш» прочитати, як ти мене вчила, бачу: туристи не кричать, із цікавістю у віконце визирають, всі ніби цілі, тільки автобусом пляшки перекочуються – це дорослі ще дорогою до Тірани ракії набрали. Дивлюся, лапи-вуха в мене цілі, то й я собі у вікно визирнув. А там двоє молодиків на мотоциклі, один із закривавленим обличчям, а воно мені не страшно, той вуйко виглядав на людину, що їла малиновий джем зі слоїка, як Карлсон. І де так швидко поліція в цій пустелі змалювалася. Хоч Албанія з першого грудня в сфері впливу ойро, а згодом, можливо, і в Євросоюзі, боюся я, що б так як із Румунією не вийшло.

Гід із водієм у бік відішли. Бачу, ліворуч оаза-крамниця, єдина в цій пустелі розвага. То туристи в той бік і почимчикували, і я, значить, чеберяю собі, за Валькину спідницю міцно тримаюся. Крамниця ця така упосліджена, що і слова «крамниця» на неї шкода. До нашої уваги мило, вино з порошку, і жуйки круглі-різнобарвні-ядучі. Старші дівчата мені розказали, що такі магазини колись і в нас у країні були, тільки тоді чомусь Україна УРСР називалася. І нібито в тих крамницях в асортименті був тільки оцет і горобці, причому останні там жили, а оцет – будь-ласка до ваших послуг. За тих темних часів такі жуйки шиком були, їх з Угорщини привозили. А ще були черги за хлібом-маслом-синьоюковбасою і мертвими курками (як пише класик: «морожені кури, ніби померлі планети, солодко світять після своєї смерті…» (с). Мертві кури, мертві півні…, а за касою жіночки з великими ножицями гроші нарізають. Ну в черги-курок-ковбасу і оцет я вірю, а от щодо шинкування грошей сумніви маю, ти щось, хазяйка, про таке чула? Бо маю таке враження, ніби дівчата забагато кіна дивляться. Купили ми, значить, вина, мила і жуйок, ще трохи біля автобуса потовклися, аж тут нас поліцаї відпустили.

Чим більше міркую про цю аварію, тим більше щось мене в ній непокоїть. Зокрема, з’ясувалося, що хлопці з мотоциклом у крамниці працюють. Але, і зрештою, і менше з тим… більше пригод не було. Дівчата спали зморені, і я тихенько сопів у кошику. Затемна доїхали до Чорногорії.

Вже вдома, в Бечичах, наснилися мені наші пригоди, ця аварія, дивні потерпілі і гостинна країна Албанія. Мариться мені, ніби наздоганяю я слоїка з малиновим варенням і все ніяк наздогнати не можу. А наш хазяїн вілли, який зветься Іхтіандр, чи то пак Ескандер, пірнає з причалу, бо поспішає на автобус, але ніяк у нього сісти не може, як Спанч Боб у мультику.  

Солодких і тобі снів, хазяйка. Твій Степанко.

 P.S. Ми з дівками ще до Хорватії збираємося, то виходь на дорогу зустрічати листоношу.

P.P.S. Якщо так і далі піде, то я першим напишу книжку «Сто одинадцять міст». :)

У тексті використано вірші А.Б., Ю.А., В.М.  і С.Ж.

В Албанії Степану допомагали моделі агентств «наінУ» і «Ça va» Валентина Романенко, Наталя Негрей і Катрін Несененко.